Ключі від Раю

     Він трохи постояв, глибоко вдихнув двічі, силячись звільнитись від того клубка, що став йому поперек горла. «Відступати нікуди» – підбадьорив себе думкою. Повний місяць змовницьки дивився на нього своїм холодним поглядом. Мовчки натягнувши на обличчя чорну балаклаву, Він дістав з пакунку пістолет, видихнув: «Пора!»; і попрямував до крайньої хати, у вікні якої ще світилося. 
     Сильно штовхнув плечем двері і вскочив усередину. В хаті ще не спали. 
     – Не рухатись! Це пограбування! – бабахнув завченою фразою і додав – Всі гроші на стіл і без дурниць, як жити хочете.

     Тільки зараз Він роздивився, що перед ним за столом сидів чоловік схожий на діда, тільки якийсь дивний. Він з дитинства добре пам’ятав, які були діди в його селі, а цей… 
     Довге хвилясте волосся, темно русяве з помітною сивиною було акуратно підв’язане якоюсь налобною стрічкою. Півобличчя закривали такі ж сивуваті вуса і борода. І тільки очі, як Йому здалось, дивились чистим дитячим поглядом, у якому було ледь помітне хвилювання. 
    Складалось враження, що відчинивши хатні двері, Він потрапив у далеке минуле часів Київської Русі або й раніше. 
    – Мабуть не кожної ночі до діда заходять такі візитери – промайнула думка, і Він криво всміхнувшись під балаклавою, додав – Ціґель-ціґель – перше, що згадав з баченого колись давно фільму. 
     «Дід» у хаті був один. Мовчки дістав з шухляди старомодного серванта потерту дерев’яну скриньку, поставив на стіл і, ледь тремтячими від хвилювання руками, відкрив її. В ній лежали акуратно складені купюри з портретом Лесі Українки. 
     – Бери. Видно тобі вони дуже потрібні…

     Гроші й справді Йому були дуже потрібні. Так. Ці кляті папірці без яких сьогодні ніяк не можна повертатись додому. Та хіба тільки сьогодні? 
     Відтоді, як поїхав «покоряти город» пройшло довгих шістнадцять років… Ким тільки не довелось бути. Працював на двох роботах, щоб оплатити ліжко-місце в гуртожитку та назбирати на свою власну квартиру зі зручностями. Спочатку вдавалося заощаджувати пристойну для сільського хлопця суму, яку Він завбачливо міняв на бакси. А як же, Він тепер «тертий калач», який знає життя. І хоча від мівіни та пиріжків, куплених біля підземки, трохи нудило – молодий оптимізм підказував, ще трошки і все буде «в шоколаді». 
     Життя внесло корективи, коли з’явилась Вона. 
     Звичайна дівчина, спокійна, тиха, мінімум косметики і добра душа. І байдуже, що сирота. Вона була для Нього ковтком чистого повітря, рідною душею. Він не проміняв би її на жодну міську кралю, навіть на всіх разом. Вони справді кохали одне-одного. Але… 
     Вона так невчасно завагітніла… Довелось відстібнути на скромне весілля, потім народилася донечка і пішло-поїхало… На пологовий – дай, на памперси – дай, на ліжечко – дай, на все – дай, дай, дай… Потім народилася друга донечка і «давати» довелося більше й більше. На дитсадок, на школу, на лікарню, коли дружині стало зле й лікарі порадили забрати її подалі з міста, де чистіше повітря. 
    Лікарі… Хіба ж вони могли знати, що жити в місті, у власній квартирі з гарячою водою і цілою купою всіляких корисних прибамбасів, що полегшують життя – це була їх спільна мрія, і навіть якщо не спільна, то Його точно. А Він такий! Він не відступить. Як же повернутись назад у село? Щоб курі засміяли? Краще потерпіти трохи, вже мабуть трошечки… 
    Він був щасливий, коли товариш підказав, як оформити таку жадану квартиру в іпотеку. 
     Заплачено перший внесок, будинок з омріяною власною квартирою вже будують. Ну то й що, що викорчували парк, але ж це в їхньому улюбленому місці. Вони любили гуляти в тому старому парку, від якого залишилось на згадку кілька дерев, що наче заблукали між асфальтом і залізобетонними коробками, в одній з яких був тепер і їхній «квадратний метр». Вже будівельники вигнали дванадцятий поверх, де має бути їхня квартира, квартирочка, квартирушечка … 
     Вона теж, здалося, зраділа цій чудовій новині, коли виписалася з лікарні. 
     – Нарешті дочекалися і отримали свої «ключі від раю» – так Він жартував на вхідчинах. 
     Дивно виходить, – мрія досягнута, є пристойне житло з усякими зручностями, робота, друзі. Живи собі в омріянім раю… Але якось не радісно на душі… 
     Місто – цей залізобетонно-асфальтовий паразит, що пожирає величезну купу ресурсів та енергії ще й забруднює довкілля своїми відходами – висмоктувало з Нього життя по краплі. З ранку до вечора на роботі – треба платити іпотеку та й комуналка кусається (принесли рахунок за воду – таке враження, що з кранів тече «Боржомі», а рахунки за опалення…). На балкон не вийдеш – від пилу і автомобільних вихлопів нічим дихати. У єдиний вихідний в парку не прогуляєшся – вже немає його. Піти в кафе з дітьми, на атракціони чи в Макдональдс – треба гроші. У місті взагалі, куди не кинься, скрізь потрібні гроші... 
     Ці кляті кольорові папірці, що зараз лежали перед Ним на столі в потертій дерев’яній скриньці. Це вони примушували Його працювати на двох роботах, терпіти напади поганого настрою начальника. Це вони важко й довго зароблялись, а зникали так швидко, що не встигав і оком кліпнути. Це вони вбивали в ньому Людину, перетворюючи на безжального біоробота байдужого до життя. Та й чи життя це взагалі було? Воно проходило повз нього, а він лише мовчки проводжав його напівбайдужим поглядом. І тільки десь там, у самісінькій глибині охололого серця, вже не плакала, а лише тихенько схлипувала зранена, але ще жива Душа. 
     Він мовчки дивився на дерев’яну скриньку з грішми. За якусь мить промайнули в уяві картинки його городського життя. Дожився… 
     Ні, не з доброї волі чи п’яної примхи він тут у балаклаві з пістолетом, – обставини життя примусили… Спробуй не заплатити іпотеку і ти на вулиці, разом з дружиною і дітьми. А як її заплатиш? В країні криза, з другою роботою довелось попрощатись – фірма закрилась до кращих часів. А коли вони будуть, ті кращі часи? Та й на основній роботі шеф порадив затягнути тугіше пояси. «А краще зашморг на шиї», – як без посмішки «пошуткував» його колега, що теж скуштував іпотеки. Об-ста-ви-ни… Вони холодними кліщами тримали Його у своїх обіймах. 
     Картинки попливли, чіткість зникла в тумані, повітря забракло, потемніло…

     Прийшов до тями згодом. «Дід» стояв схилившись над Ним. 
     – Во-о-ди-и – простогнав наче не своїм голосом. 
     Поки «дід» ходив по воду, огледівсь довкола та намагався пригадати, що він тут робить. Хотів встати, але вийшло лише сісти навколішки. Темніло в очах і паморочилась голова. На підлозі поруч побачив пістолет і якусь чорну ганчірку, що була підкладена Йому під голову. По спині війнуло холодком. 
     «Дід» приніс води в дерев’яному кухлику, подав, а сам присів поруч. 
     Жадібно зробив три ковтки, видихнув та вдихнув на повні груди. Трохи полегшало. Допив воду. Здалося, давно вже не пив Він такої смачної води. Шістнадцять років… 
     Так, останній раз, як покинув рідний дім. У криниці, яку ще дід з батьком викопали, коли були живі, була дуже цілюща вода. Бувало набігається з хлопчаками на вигоні у м’яча – в горлі пересохло, ноги гудуть… А нап’ється води і знову у м’яча, аж поки не потемніє на дворі. 
     – Їсти будеш? – спитав «дід» і, не чекаючи відповіді, додав – У мене картопля варена є з олією та зеленню і капуста квашена. Сідай за стіл. 
     Поки хазяїн господи, насипав у велику полив’яну миску ще теплу варену картоплю, мастив її домашньою соняшниковою олією та притрушував зеленню – кімната наповнилася смачним ароматом дитинства, що приємно дратував нюхові рецептори. 
    Ні, не те щоб його дружина не вміла готувати – навпаки. Вона примудрялася зі скромних харчів, куплених у магазині та раз у тиждень на базарі, творити справжні шедеври, але запах страв з магазинних продуктів не йшов ні в яке порівняння з ароматом, що зараз гуляв кімнатою. Він ковтнув слину. 
     – Вода тепла в рукомийнику, можеш мити руки, а я зараз капусти квашеної дістану. – промовив «дід» і зник за дверима. 
     Вода огортала приємним теплом, тож Він вирішив ще й умитися. На лобі намацав солідну ґулю. Так от, чого боліла голова! Пригадав попередні події. Йому стало соромно за свій вчинок. «Оце так облажався, це вже нижче плінтуса», як любив казати один його колишній колега по фірмі, що так невчасно закрилася. Від сорому хотів вискочити з хати і бігти, бігти, але двері відчинились і «дід» зайшов з мискою квашеної капусти. 
     – Вибачте, будь ласка. Я краще піду – промовив, похнюпивши очі. 
     – Куди? На електричку ти вже спізнився, наступна буде вранці. Та й підкріпитись тобі не завадить, а то мало стола мені не розтрощив своїм лобом – «дід» щиро посміхнувшись, поглядом вказав на ґулю і додав – Сідай, повечеряємо. Удвох воно смачніше буде. 
     У животі забурчало, і так голосно, що відступати було нерозумно та й організм вимагав негайно скуштувати тої смакоти, аромат якої так безжально терзав Його ніздрі. 
     Їли мовчки. Смакували, відтягуючи розмови на потім. 
     «Дід» поставив на плиту білого емальованого чайника, поворушив жар та підклав хмизу. Дружний тріск і яскраве світло від груби натякнули, що вода швидко закипить. 
     – Пригощу я тебе іван-чаєм. Сам робив. – промовив «дід», дістаючи з серванту жерстяну коробочку. 
     Він кивнув на знак згоди. Заваривши чай, «дід» поставив на стіл миску з медом, стільниковим медом. Він дивився на миску і згадував дитинство… 
     Сусід тримав пасіку (з десяток вуликів) і кожного року перед Спасом качав мед, а на самого Спаса пригощав малечу обрізками вощини від розпечатування рамок. То були королівські ласощі, на них збігалась вся сільська дітлашня. І хоча вони роєм обсідали бджоляра – смаколиків вистачало всім. 
     Стільниковий мед Він куштував уперше. Густий, ароматний він танув у роті даруючи насолоду… В магазині такого не купиш. І навіть куплений одного разу на базарі у метушливої тіточки, мало чим нагадував цю стільникову смакоту, хіба що, теж був солодким. 
     Неквапом допивши чай, що його теж довелось скуштувати вперше в житті, подумав: «Така смакота і все зроблено власними руками… Скоріш за все, у цій затишній оселі все зроблено власними руками, як і сама оселя». 
     Хата зсередини була побілена. Прості дерев’яні меблі, ситцеві штори, вишиті рушники, картина з наклеєними сухоцвітами доповнювали одне-одного, створюючи особливу атмосферу теплоти й затишку. 
     У порівнянні з цим, його міська квартира зі всіма зручностями – явно програвала. Та й чи його вона буде завтра? Грошей на оплату іпотеки немає. Друзі, такі ж самі, як і Він – в одного кредит, в другого іпотека, в третього теж якісь проблеми. Коротше кажучи: «Шеф, всё пропало, всё пропало! Гипс снимают, клиент уезжает…». Допомоги ждати нізвідки. Злодія з нього теж не вийшло. І Він, помацавши свою ґулю та уявивши кумедність ситуації, яку сам створив, усміхнувся, – Чим не сюжет для комедії? «Було б смішно, якби не було так сумно» – пригадав чийсь вислів. 
     – Я постелю тобі біля груби. Буде тепло. Сам я в іншій кімнаті ляжу. – промовив «дід» і пішов готувати постіль. 
     Тільки тепер Він здогадався, що штора на стіні – то мабуть, двері в іншу кімнату, а не зашторене вікно, як спочатку здалось. І хоч, як цікаво було туди зазирнути, але вирішив не турбувати і так занадто гостинного до нього хазяїна. 
     Ліг. Від смачної вечері по тілу розлилось приємне тепло. 
     – Як там мої дівчатка? – подумалось. 
     Свою дружину і донечок Він так і називав «Мої дівчатка». Вони навіть і не здогадуються: де Він і що з ним. Дружині лише сказав, що знайшов шабашку на вечір. А донечки? Він частіше бачить їх, коли вони сплять. Вранці йде – вони ще сплять, а ввечері приходить – вони вже сплять. Отака сімейна ідилія. 
     Що ж, Він спробував останній варіант роздобути гроші. Навіть програвати треба з гідністю. А Він програв. Сумнівів у цьому вже не було. І з почуттям виконаного обов’язку Він заснув.

     Проснувся від того, що сонце через вікно пускало Йому в обличчя сонячних зайчиків. Одягнувся. На долівці біля столу лежав пістолет і балаклава. Вони освіжили в пам’яті події минулого вечора. Треба було їх прибрати, але брати їх знову до рук не хотілося. Якби не обіцянка повернути і залишений в заставу годинник, подарований дружиною з нагоди ювілею – не торкався б. Тож пересиливши відразу і загорнувши пістолета у колишню стару шапку, яку сам переробив на балаклаву, вирізавши ножицями отвори для очей, Він сховав його до кишені. 
     Надворі почулися кроки, і за мить двері тихо відчинились. На порозі стояв «дід» з куликом хмизу. 
     – Доброго ранку. Як твоя голова? – привітавшись, поцікавився в Нього. 
     – Та вже, мабуть, доброго дня, – ніби виправдовуючись за те, що довго і міцно спав відповів господареві оселі. 
     – Ще лише чверть на дев’яту, – заспокійливо промовив «дід» і додав, – Я не став тебе рано будити, бо подумав, що добре виспатись тобі не завадить. 
     «Дід» мав рацію. Він справді гарно виспався і почувався повним сил. 
     – Дякую за гостинність. Мені треба йти. – промовив Він і додав, – Вибачте, будь ласка, за вчорашнє. 
     – Та я вже й забув, – з усмішкою відповів «дід», – Зараз приготуємо сніданок, підкріпимось, а тоді й підеш на свою електричку. За тридцять хвилин середнього ходу легко дійдеш до станції. Перша електричка пішла, як ти спав, до наступної ще є час. 
     І знову «дід» мав рацію. 
     Покладений до груби сухий хмиз весело потріскував, а господар вправно порався, готуючи сніданок. 
     Поснідали мовчки. 
     – Скільки ще часу до електрички? – запитав у «діда», бо в хаті ніде не помітив годинника. 
     – Пішли глянемо, – запропонував господар, встаючи з-за столу. 
     Він здивовано глянув на незвичайного «діда», але слухняно вийшов за ним на подвір’я. Сонце сипнуло йому в обличчя жменю осіннього тепла. Він зажмурив очі і глибоко вдихнув чистого духмяного повітря. 
     – Чудовий ранок, – подумав і з сумом відмітив, що давно вже так щиро не радів початку нового дня. 
     Відкривши очі, почав шукати поглядом дивного господаря. «Дід» стояв збоку і дивився на сонячний годинник. 
     – Десь приблизно дев’ять годин і десять хвилин, – озвучив результат спостереження. 
     – Нічого собі, штукенція, – вирвалось у Нього від здивування. – Я думав,що таким приладом вже давно не користуються. 
     «Дід» весело всміхнувся і з гордістю додав: 
     – Самому цікаво було, от і зробив дітям на радість. А в тебе діти є? 
     – Дві донечки, вже в школу ходять, – відповів і одразу спитав, – Ваші, діду, вже мабуть своїх дітей мають, у місті живуть? 
     – Це ти через бороду мою мене дідом охрестив? – мовив «дід» і розсміявся. 
     Він лише зніяковіло кліпав очима, а «дід» з посмішкою промовив: 
     – Жінка з дітьми поїхала своїх батьків провідати, поки в школі канікули, а я залишився за господарством наглядати. Онуків у мене ще нема. 
     Він озирнувся, шукаючи поглядом «дідове» господарство. 
     Ось хвірточка, якою він сюди потрапив вчорашнього вечора; дерев’яні ворота, що наче вросли в довгу смугу кущів шипшини, через такі не обдертим не пролізеш; глиняний сарайчик на двоє дверей накритий звичайним хвилястим шифером; якийсь очеретяний навіс з трьох боків обплетений лісою; трохи з боку колодязь з коловоротом і кущем калини поряд; далі заокругленим рядочком якісь кущі; за ними щось схоже на погріб і знову якась густа стіна з кущів та кількох дерев, що плавно огинала будинок. Здається, все. 
     – А де ж господарство? Вулики? – розгублено запитав Він, продовжуючи шукати поглядом те, чого не знайшов. 
     – Ходімо, – коротко відповів йому господар і попрямував стежкою. 
     Стежка привела їх чи то в парк, чи скоріше в змішаний лісо-сад. Він впізнав кілька яблунь, бо на них ще висіло трохи яблук, клена, молодого дубка, грушу, шовковицю, два кущі ліщини, старого велетенського горіха, кілька молодих лип, що півколом оминали невеличке деревце схоже на сосну з довгою і густою хвоєю, вишню, стрункого ясена та кущі смородини, а більшість інших дерев і кущів бачив уперше. На галявині, що відкрилася його погляду чи то стояло, чи похило лежало на невисоких стовпчиках з десяток товстих дерев’яних колодок зверху акуратно покритих очеретом. Вуликів ніде не було. 
     – Ось у цих колодах живуть мої бджілки, а за тими сизо-оранжевими кущами обліпихи, – кивнув у бік кущів головою господар, – живуть курочки. 
     – То я куштував мед з цих колод? 
     – Саме так! 
     – А де в них вставляються рамки? – запитав у господаря, обійшовши ближню колоду і не знайшовши нічого схожого на дах, який би знімався. 
    Він в дитинстві бачив, як сусід відкривав свої вулики і достягав медові рамки, щоб відкачати з них мед. 
     – В колоді немає рамок. Бджоли самі будують стільники і заповнюють їх медом, – спокійно відповів господар і після короткої паузи, змінивши тему, продовжив серйозним тоном: 
     – Скажи, навіщо тобі були потрібні гроші? 
     Він не очікував на таке питання – тому відповів, як було: 
     – Платити нічим за іпотеку. Як не заплачу завтра – банк забере мою квартиру. 
     – Скільки треба заплатити? 
     – П’ять тисяч. 
     – Пішли. Тобі треба встигнути на електричку. 
     Вони повертались знайомою стежкою мовчки, кожен думаючи про своє.

     Підійшовши до хати, дивний господар оглянувся на нього і, промовивши: «Зачекай трохи», зник за вхідними дверима. 
     Пройшло не більше двох хвилин. І хатні двері знову відчинилися. 
     – Тримай! – звернувся до нього господар і вручив Йому в одну руку гроші, а в іншу торбинку. – Там п’ять тисяч, а тут гостинці твоїм дівчатам. 
     Розгублено дивився на повну жменю грошей, на торбинку з гостинцями і не розумів, як і головне, за які заслуги його так обдаровано дивним чоловіком, якого ще вчора Він хотів пограбувати… Зараз в ньому боролись дві протилежності. Одна вимагала – повернути гроші і, подякувавши за гостинці й гостинність, поспішати на електричку. Інша шепотіла на вухо: «Візьми гроші, тобі ж вони так потрібні. Не слухай її. Ти що дурень? Дають – бери.». 
     – Я … Мені нічим вам віддячити. – промовив, ніяковіючи. 
     – Одного разу допоможеш у біді добрій людині, от і вважай, що віддячив мені. А зараз поспіши на електричку. – промовив гостинний господар, проводжаючи гостя до хвірточки. 
     Вийшовши за село на дорогу, що вела до полустанку Він спинився, сховав гроші до кишені, міцно стиснув у руках торбинку і побіг до електрички. 
     Стояв у тамбурі і думав. Намагався розсортувати по поличках думки, що роїлися в голові. Поличок явно не вистачало… Так і доїхав до своєї зупинки. По дорозі додому повернув ненависного пістолета і забрав свого годинника, а шапку-балаклаву викинув на смітник. Стало трохи легше. Зайшов у під’їзд і, не чекаючи ліфту, побіг сходами на гору. На шостому поверсі змінив біг на ходу, так і дістався дверей своєї квартири. 
     Двері відчинила дружина. Він вручив їй торбинку з гостинцями і гроші. Прибігли донечки зустріти любого татуся і весело защебетали, розповідаючи йому про свої новини. Дружина розгорнула привезену торбинку, в ній були запашні яблука і ціла літрова банка стільникового меду. 
     – Татку, це дузе смацьненький медок. – оголосила меншенька донечка, скуштувавши гостинця. 
     Він сяяв від щастя, обіймаючи по черзі своїх дівчаток. А поцілунок дружини, підсолоджений стільниковим медом, був Йому зараз дорожчий за всі скарби світу. Так, Він зробив неможливе. Він переможець. The winner takes it all – переможець отримує все! 
     – Тобі лист. – промовила дружина і подала конверт. 
     Він глянув на зворотну адресу і в очах стало вогко. Лист був з його рідного села, але чомусь підписала його сусідка. Розкрив конверт і почав жадібно розшифровувати старечі каракулі. Дочитавши короткого листа, Він тремтячими руками передав його дружині, а поглядом показав іти за ним у іншу кімнату, поки донечки смакували гостинці на кухні. 
    Дружина розбирала почерк, читаючи листа, Він мовчки сидів на дивані поряд, – стояти не було сил. Мовою боксерів це був нокаут. Отямився від того, що дружина тихо схлипувала в нього на плечі. 
     – Просила не турбувати… – тихо повторив прочитану в листі фразу, безсилим голосом. 
     У листі було наступне: 
     «Здрастуй сусіде! Повідомляю тобі сумну звістку – померла твоя мати. Вчора поховали. Небіжчиця перед смертю просила не турбувати тебе, а поховавши, сповістити листом чи телеграмою. От і виконую її останню волю. 
     Хату будеш продавати чи як? В мене вже цікавились купити її на дрова. Та я їм сказала, шо треба ще на сорок день пом’янути небіжчицю в хаті, а тоді вже говорити про продажу. 
     Одпиши, що робити з хатою. До сорока день ключі будуть у мене.»

     Він стояв посеред двору, в якому пройшло його дитинство, де всі стежки були міряні-переміряні його кроками. Стара криниця і яблуня, на якій ще висіли дрібнуваті жовті з рум’янцем яблука; хата і навіть похилений сарайчик, підпертий дерев’яним стовпчиком, як старенький згорблений важкою працею дідусь, що спирався на свій ціпок – все дарувало щемливе відчуття рідного й так безглуздо покинутого затишку. Чисте, свіже повітря було насичене пряними ароматами осені. Його ніжно огортали спогади, а в руках він тримав ключі…

Будімїр Асов, 2018.